Пісні Шевченка

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
А блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі,
То виринав,то потопав.
Ще треті півні не співали,
Ніхто нігде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отойді я

І лани і гори —

Все покину, і полину

До самого Бога

Молитися... а до того

Я не знаю Бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

І мене в сем’ї великій,

В сем’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

На високій дуже кручі,
Над самісіньким Дніпром,
Спить Шевченко в домовині  |
Непробудним вічним сном.   |(2)

Любий сину України,
Наш Тарасе дорогий,
Тебе в світі вже немає,    |
А в серцях ти все живий!   |(2)

Твоя кобза ще не вмерла,
На ній струни всі дзвенять,
І про твою вічну славу     |
Всі народи гомонять.       |(2)

Своє слово ми здержали
І зробили, як бажав:
Над Дніпром цим поховали,  |
Щоб ти вічно там лежав.    |(2)

На високій дуже кручі,
Скільки видно над Дніпром,
Спить Шевченко в домовині  |
Непробудним вічним сном

По діброві вітер виє,
 D         G
Гуляє по полю,
 G   Am   D       Em       |
Край дороги гне тополю     |
 Am  B   Em                |
До самого долу.            | (2)

Стан високий, лист широкий
Марно зеленіє,
Кругом поле, як те море    |
Широке, синіє.             | (2)

Чумак іде, подивиться -
Та й голову схилить;
Чабан вранці з сопілкою    |
Сяде на могилі.            | (2)

Подивиться - серце ниє:
Кругом ні билини!
Одна, одна, як сирота      |
На чужині, гине.

Така її доля... О Боже мій милий!
За що ж ти караєш її, молоду?
За те, що так щиро вона полюбила
Козацькії очі?... Прости сироту!

Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки,
Одна, як та пташка в далекім краю.
Пошли ж ти їй долю, – вона молоденька,
Бо люде чужії її засміють.                | (2)

Щаслива голубка хоч тим, що літає,
Полине до Бога, у хмари спита.
Кого ж сиротина, кого запитає             |
І хто їй розкаже де милий вита?           | (2)

Чи в чистому полі, чи в темному гаю,
Чи в бистрім Дунаю коня напува?
З другою спізнався, другую кохає,         |
Її ж, нещасливу, навік забува.            | (2)

Не так серце любить, щоб з ким поділиться,
Не так воно хоче, як Бог нам дає.
Воно жити хоче, не хоче журиться,
А думка, мов ворог, жалю завдає.

Така її доля... О Боже мій милий!
За що ж ти караєш її, молоду?
За те, що так щиро вона полюбила
Козацькії очі?... Прости сироту!

Тече вода з-під явора
Яром на долину.
Пишається над водою
Червона калина.

Пишається калинонька,
Явір молодіє,
А кругом їх верболози
Й лози зеленіють.

Тече вода із-за гаю
Та попід горою.
Хлюпощуться качаточка
Поміж осокою.

А качечка випливає
З качуром за ними,
Ловить ряску, розмовляє
З дітками своїми.